Головна | Реєстрація | Вхід | RSSВівторок, 11.12.2018, 17:04

Голубинська загальноосвітня школа I-II ступенів

Меню сайту
Категорії розділу
Гостинна книга [50]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 56
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостів: 1
Користувачів: 0
Головна » 2012 » Серпень » 21 » Історія села Голубине
00:07
Історія села Голубине
З М І С Т Вступ. Розділ І Загальна довідка про село. Розділ ІІ. Село Голубине на тлі політико-історичних та соціально-економічних подій ( від перших осілих поселенців до початку другої світової війни) Розділ ІІІ. Село Голубине у незалежній демократичній Україні. А над Голубиним голуби літають… Там, де передзвоном ніжна пісня лине, Вۥється Пеня-річка і шумлять гаї, Стелиться в долині рідне Голубине- Чарівна перлина Срібної землі. Пахнуть верболози, трави на покосах, Під вікном троянди й зелен виноград. В сонце і в негоду, чи в ранкові роси Манить нас до себе цей казковий сад. А над Голубиним голуби літають, Зичать нам любові, миру і добра, Щоб у кожну хату радість завітала Й Божа благодать до кожного двора. М.Безик. Пісня про Голубине Вступ Повний текст «Пісні про Голубине» часто лунає у виконанні школярів та аматорів художньої самодіяльності голубинського сільського Будинку культури. У ній передається неповторна краса с.Голубине, розмаїття гір, долин, річок, садів. А головне – велика любов сільчан до свого рідного гніздечка. Пісня була написана і вперше виконана на святкуванні 600-річчя села (1997р.). Музику до неї написав свалявський композитор Г. Дулішкович. Пісня завершується словами: Голубине древнє – ти моя калина, Ти моє гніздечко, буйний ясно цвіт. Ми прийшли до тебе здалека і зблизька Вшанувати славних шість твоїх століть Чим же причаровує село Голубине своїх мешканців та гостей «здалека» і «зблизька»? В чому ж його неповторна краса? Яка його історія? Хто були наші пращури? Як і коли вони тут появилися? На ці та деякі інші запитання спробую коротко відповісти у даній роботі. Та оскільки в одній роботі висвітлити багатовікову історію досить складно, то я обмежусь певним історичним періодом, а саме: село Голубине від часів перших осілих поселенців до років другої світової війни. Тобто в роботі охоплений період від 12-13 століть до 1939 року. У даній науковій роботі використано історичні матеріали , які зберігаються в голубинському шкільному музеї, а саме: деякі письмові друковані джерела, рукописні дослідницькі записи колишніх вчителів Цоклана М.І., Молнара М.І., Безик М.І., Рипкович Л.М., зібраний і записаний фольклор села Голубине, а також записані спогади старожилів села. Певний матеріал зібрали і систематизували за останні два десятиріччя самі учні школи. Це матеріал про історію бібліотек села Голубине, про педагогічну спадщину вчительської династії родини Цокланів у Голубиному, про виникнення вишивання у селі, про визволення села Голубине від німецько-фашистських загарбників, про мінеральні джерела та оздоровниці, які розташовані в околиці села та інші теми. Активісти шкільного музею взяли на облік і під контроль такі пам’ятки: 1. Памۥятну табличку про визволення села, встановлену на будинку теперішньої амбулаторії ( в минулому адмінбудинок). Табличка встановлена 25.01. 2007р.) 2. Памۥятна дошка на честь Григорія Жатковича, встановлена 2-го грудня 1996 р. на стіні нинішнього адмінбудинку. 3. Памۥятна дошка на честь заслуженого вчителя України Молнара Михайла Івановича. Встановлена на будинку школи 1999року. 4. Кріпта – могильник родини Бертоланів в урочищі Луги.( Бертолан- один із правителів заводу з розливу мінеральної води «Маргіт» у кінці 19 ст.-початку 20 ст. Запамۥятався людям як людина високої моралі, гуманіст і справжній господарник). 5. Камінний хрест на першому голубинському цвинтарі. 6. Копія церковної метрики. 7. Деякі нагороди ветеранів Великої Вітчизняної війни ( бойові та ювілейні нагороди, медалі, які зберігаються під особливим наглядом). 8. Уламки літака, знайдені в урочищі Розтоки, де загинув 9 жовтня 1944року радянський льотчик. 9. Особисті речі загиблого льотчика Кузьміна Григорія Павловича. 10. Особисті речі та листи командування воїна-афганця, жителя села Голубине Фізера Анатолія. 11. Памۥятник на могилі Кузьміна Г.П. 12. Памۥятник на могилі Фізера А.Д. 13. Обеліск полеглим у війні односельчан. 14. Герб села Голубине. 15. Дуб « Федора Яцькового»( 450 –річчя дерево- релікт) 16. Молоді дубки, вирощені із дубів Федора Яцькового та Свалявського дуба –старожила. Жолуді зібрав та виростив дубки Молнар Василь Іванович. Дубки посаджені на території школи та на території дитячого садка. 17. Герб родини Молнарів. 18. Бюст Михайла Івановича Молнара ( скульптор Груша) 19. Барельєф. Портрет М.Молнара ( Різьбяр- заслужений митець України Асталош) 20. Розпис куполів у храмі Пресвятої Богородиці(художник Бокшай) 21. Відомості про курганні могильники на території села Голубине. 22. Відомості про єврейський цвинтар. 23. Фото : « Робітники заводу Маргіт». 1900рік(серед робітників багато голубинців). 24. Фото 1914 року «Голубинські школярі –лозоплетільники». 25. Класний журнал Голубинської церковно-приходської школи за 1878рік. 26. Церковна кореспонденція. 27. Молитовник 1895 р. 28. Великий церковний ізборник 1885 року видання. РОЗДІЛ І.Загальна довідка про село Голубине. Село Голубине розташовано у мальовничому куточку Свалявського району Закарпатської області обабіч шосейної дороги Київ-Чоп на відстані 70 км. від м.Ужгород. Через село протікає гірська річка Пеня. Розташування села має стратегічне значення. Зараз це село з асфальтованою дорогою, широкими узбіччями та тротуарами вздовж парканів . А в давнину це була важко прохідна стежка, по якій торували собі дорогу різні кочові племена : авари, угри, татаро-монголи і інші. Село Голубине від часу свого заснування було свідком багатьох історичних подій. Голубине розташоване у досить зволоженій ущелині серед невисоких гір, які зі сходу , півночі і заходу оточують його у вигляді підкови. Переважно гірський рельєф сприяє утворенню між окремими паслами стрімких потоків. Таких, що добігають до села і вливаються в річку Пеню, - девять: Паньків потік, Гримівка, Гучало, Гниляк, Домашник, Голубічка, Гриців потік. Особливістю усіх водних артерій села є їх паводковий режим. В останні роки мали місце руйнівні паводки. В ущелині Грицьового потока голубинські слідопити виявили у розсіяному вигляді чорні камінці. На думку науковців, це кремінь, який очищає воду і така вода має лікувальні властивості- виганяє з організму людини шлаки. Річка Пеня досить забруднена. Щовесни учні Голубинської школи очищають береги річки. Озер у селі немає . Проте на всіх пагорбах є багато криниць з кришталевою, екологічно чистою водою, яка у літню пору вгамовує спрагу пастухів, косарів, туристів і всіх, хто у будь-якій справі проходить стежками чи польовими дорогами повз ці криниці. А вода у так званій Чеканиковій криниці і в криниці, що на бережку Грицьового потока має лікувальні властивості. Перша допомагає при шлунково-кишечних захворюваннях, друга- при хворобі очей. За селом Голубине є природні джерела мінеральної води. Їх відкрили у кінці 18 ст. австро- угорські лікарі. У 19 ст. на базі цих джерел була побудована купіль, а воду під назвою «Маrgit» , «Fsofia», «Erzsebet» розливали у бочки, бутлі і вивозили в Угорщину, Австрію для лікування осіб привілейованого класу. Першим для експорту мінеральної води був побудований завод «Маrgit». Багато голубинців працювало на цьому заводі. Тривалий час заводом управляв Лудікар Бертолан. Вся його родина ( 7 чоловік) похована у кріпті на території цього заводу. На кріпті зберігся пам’ятний чотиригранний стовп з написом по –угорськи «Bertolan csalad» (родина Бертолан). У середині 20 ст., тобто у час встановлення радянської влади, назва заводу «Маргіт» була замінена назвою «Луги», а воду стали називати «Лужанська». На місці колишнього заводу «Маргіт» зараз пробурено кілька скважин і нові підприємства розливають воду тет- пляшки під назвою «Лужанська -4», «Лужанська-7». За хімічним складом мінеральна вода аналогічна воді «Єссентуки». На вітчизняних і міжнародних виставках «Лужанська-4» і «Лужанська-7» постійно завойовують призові місця(див.фото). На базі колишніх джерел «Маргіт» , « Ержийбет», «Жоврія» у 60-і роки минулого століття побудований санаторій «Квітка полонини», а на початку 21-ст. – санаторій «Сузірۥя» Гострі вершини невисоких гір(Рожок, Брищі, Лиса, Литвак, Кичера, Розтоки та ін..), вузькі ущелини (Лази 1, Лази-2) , глибокі провалля (Гучало) є свідченням того, що льодовики епохи оледеніння не досягли до їх верхньої частини. На окремих заводах гір, що оточують Голубине, можна чітко побачити гірські породи. Це в основному крейдяні і палеогенові породи. Пласти зім’яті в круті складки і розсічені розломами. У великій пригоді людям є річковий камінь, галька та річковий пісок. На правому березі річки Пені урочища, де проживають люди, мають такі назви: Біласовиця, Старі Кутики, Нові Кутики, Селищі, Голубічка, Голиця, Ровінь,Циганська вулиця. На лівому березі такі урочища мають наступні назви: Вишній кінець( Ячкоровиця), Вишній кінець( Гісемовиця), Берег, Цоклановиця, Клезовиці. Більшість голубинців проживає обабіч шосейної дороги. Про них говорять : «Ті, що живуть при дорозі». Клімат села Голубине мۥякий. Він формується теплим і вологим диханням Середземного моря та Атлантики. Кліматичні умови та специфіка грунтів дозволяє вирощувати в селі картоплю, кукурудзу, квасолю, жито, овес, соняшник, більшість овочевих культур. Пшеницю іноді люди практикують сіяти , але вона не дає належного врожаю. Село прикрашають гарні сади, дворові виноградники (лугоші) та велике розмаїття квітів. Гірськими хребтами проходять туристичні маршрути, розроблені фахівцями санатарію «Квітка полонини». Підвідомчим даного санаторію є лижний комплекс з підвісною дорогою та іншим обладнанням для гарного зимового відпочинку людей. Головним засобом пересування голубинців в межах району є автобуси, маршрутки, таксі. Міжміське пересування забезпечують транспортні засоби Свалявського автопарку та Свалявської залізнодорожної станції. У 60-ті роки 20-го століття село було радіофіковано, телефонізовано, був проведений радіотрансляційний канал («Галя»). У 90-ті роки проведено газ. У селі є кабельне і супутникове телебачення Більшість населення користується мобільним зв’язком. У 90-ті роки побудований новий адмінбудинок, де відведено приміщення для пошти, філії ощадбанку, АТС, для магазину і кафе «Шаман». У старому двоповерховому будинку, зведеному у 1943 році, зараз амбулаторія, аптека, фельдшерсько-акушерський пункт ( АЗСПМ) і стоматологічний кабінет. У селі діє загальноосвітня школа І-ІІ ступенів. Зараз у ній навчається 134 учні. Навчально-виховний процес здійснюють 22 вчителі. Працює на території села МП «Глобус» по розливу привозної мінеральної води «Поляна-Купель» та «Поляна-квасова», мебельний цех. Є кілька сучасних приватних магазинів. Лівобережну частину села з правобережною з’єднують два мости та одна добротна лавка. Зараз у селі 740 будинків і 2 700 мешканців. Вчителі, медпрацівники, різні службовці складають меншу частину працездатного населення. Більша частина- це домогосподарки ( в основному старшого віку) і безробітні. Багато голубинців за кордоном на заробітках. Завдяки таким заробіткам у селі покращилось будівництво власних осель, багатшим став благоустрій кожного обійстя. Предметом потреби стали легкові автомобілі. Порівняно із 90-ми роками 20-го століття автомобілів у селі побільшало у три рази. Починаючи від 20-х років ХХ ст.., Голубине було одним з найбільш цивілізованих сіл Свалявського району. Великим поборником освіти, культури у селі був Адальберт Бучина. Будучи директором школи від 1922 по 1934 рр, він створив учнівський і сільський хори, так само драмгуртки, оркестри народних інструментів. З молоддю села розучив багато масових українських та російських пісень. Його справу продовжив наступний директор школи Калінов Микола (див фото). Зусиллями Адальберта Бучини в Голубиному зароджується сільська інтелігенція, яка була носієм справжніх моральних і духовних цінностей. Голубине стало селом вчителів. Педагогів- уродженців Голубиного зараз налічується біля 300 чоловік. У 1972 році при Голубинській школі створений краєзнавчий музей, в якому зараз є 4 відділи( див. фото): - краєзнавство; - освіта у Голубиному; - відділ бойової слави; - відділ «Мінеральні джерела та оздоровниці, розташовані на околицях села Голубиного. У кінці 19-го століття в селі поселилось декілька єврейських родин. У 50-ті роки ХХ –го століття таких родин було 35. Зараз в селі немає жодної людини єврейської національності. Від часу утворення села голубинці сповідували християнську віру без поділу її на гілки. З часу прийняття унії Голубине стало греко-католицьким селом. При радянській владі змушене було перейти на православ’я. А з утворенням незалежної України почалось відродження греко-католицької конфесії. У конфлікті перемогли православні. Греко-католики відступили і збудували новий храм, який був освячений 28 серпня 2008року (див.фото). У Голубиному добре збереглась його самобутність, культура, звичаї і традиції. Багатий фольклорний і етнографічний матеріал зібрали і записали вчителі Молнар М.І., Цоклан М.І., Безик М.І., Молнар В.І., Рипкович Л.М. В останні роки при школі працює філіал Полянської дитячої музичної школи. У Голубиному багато творчих людей, людей умільців, майстрів різних професій, різних промислів. Серед них: - Циганин Василь Васильович- композитор; -Молнар Михайло Іванович(нині покійний)- заслужений вчитель України, історик, етнограф, фольклорист; - Циганин Михайло Мих., Лигирда Юрій Степ., Сидоран Тетяна Вас.- художники; - Цоклан Михайло Іванович(нині покійний)- вчитель, публіцист, композитор; -Рипкович Людмила Михайлівна-вчитель-методист, літературознавець, актор-аматор; - Мигович Терезія Дм.(нині покійна)-куховар- професіонал; -Попович(Годя) Лариса Федорівна- високопрофесійний кондитер; - Буцко Олена Юріївна( вишивальниця); _Борто Лоці Лоційович- маляр-професіонал; - Попович Василь Михайлович- деревообробник; -Ряшко Віра Михайлівна- заслужений вчитель України, директор школи, географ; - Безик Маргарита Іванівна- вчитель-методист, мовознавець, керівник шкільного музею; - Молнар Василь Іванович- вчитель-пенсіонер, мовознавець, письменник та багато інших талановитих і добре відомих людей. РОЗДІЛ ІІ. Село Голубине на тлі політик-історичних соціально – економічних подій. Голубине- село древнє. Про це є запис в Чинадіївській урбарії . Воно виникло на межі 12-13 ст., коли угорське плем’я , що осіло в Придунайській і Потисянській низовині, утворило Угорське королівство і почало із цих земель виселяти словян на північ у гори. Вперше в документах Голубине згадується в 1430 році, коли села нинішнього Закарпаття стали заносити до маєтностей того чи іншого пана. Перші голубинські поселенці були християнами. Обравши місце на одному з пагорбів на лівому березі річки Пені, вони збудували тут невелику деревۥяну церкву. Як вказує запис у церковній метриці, у 15 ст. тут було обрано місце для поховання. На цьому місці встановили великий кам’яний хрест. Могили зараз уже не прослідковуються, а місце , де стоїть хрест, заросло , хреста не видно. У 2008 році з ініціативи вчителя-пенсіонера Молнара Василя Івановича учні Голубинської школи розчистили поляну навколо цього хреста і обладнали до нього доріжку. Хрест стало видно здалека. У районній газеті «Вісті Свалявщини» була вміщено публікація під заголовком «Явлення Хреста народу». Є припущення , що хрест цей є ровесником перших поселенців Голубиному. Ніяких написів на ньому немає, що може бути пов’язано з не писемністю людей. Зроблений хрест з монолітної плитки. Десь у пізніші часи його підніжжя люди укріпили бетонною сумішшю. Поховання в цьому урочищі (Брищі) продовжується. Другий хрест деревۥяний, вказує на пізніші поховання, десь до 80-х-90-х років ХХ ст..Тут де-не-де могили прослідковуються. А третій хрест , теж деревۥяний, вказує межу найновіших поховань, де могили сумлінно доглядаються і на кожній поставлений пам’ятник. Коли в 10-12 ст. ущелиною, якою протікає річка Пеня, проходили кочові племена, села Голубине ще не було. Але його майбутні поселенці жили в той час на рівнинах , і вони добре знали про наскоки кочівників. Поселившись на території нинішнього Голубиного, вони принесли з собою і пам'ять про ці події. До угорців вони ставились схильно, хоча ті виселили їх із сонячних рівнин. Угорці не робили руйнівних дій. А ось про татаро-монгольських кочівників згадували із страхом та огидою, називали їх песиголовцями. У селі збереглась казка кумедного змісту , як цар Горох переміг татарську нечисть. Нагодувавши своє військо горохом, цар вивів його на гірський хребет Бескидів. Коли з того боку наблизилась «нечиста сила» , військо повернулось до неї задом. У цей час «горох у черевах дав за себе знати», «горох просився вон». Не тільки дивовижні «постріли» здивували татар, але і запас їх насторожив. Не розуміючи, що то за нова зброя у супротивника, «нечисть» злякалась і повернулась «туди, звідки прийшла. І більше не показувалась». Наступною подією були турецькі війни. Як піддані Угорського королівства, голубинці могли брати участь в анти турецьких війнах. Однак ні письмових свідчень про це нами не знайдено, ні старожили не зберегли в памۥяті цю історію. Збереглсь тільки пісня. Через поле Верецькоє Іде військо мадярськоє. Навпереді кінь турецький, Сидить на нім хлопець руський. В правій руці саблю держить, Долі сабльов кров ся цідить, Над тив кровцьов гавран краче, А за сином мати плаче. Не плач, мамко, не журися, Не порубав я дуже ся, Лем натроє, начетверо Моє тіло посічено. Запали мені свічочку, Справ ми хижку без ободочків, Без ободочків та й без дверей, Улади ня у світ другий. Коли цю пісню в 60-х роках ХХ ст.. записували у старожила Андрія Безика ( 1876 році), запитали в нього, звідки він її знає. Дід відповів : « Хлопці з війни принесли. Де яка війна була, всі тут були. У військо забирали багатьох, а повертались небагато. Багато співанок знали». Тільки з усних переказів можна довідатись і про наступну історичну подію- участь голубинців на боці князя Ференца ІІ Ракоці у його війні проти династії Габсбургів в Австро-Угорщині. Велику частину його армії складали русини. Вони були віддані князю до кінця.Русинське військо називалось каруцами. Князь любив їх за готовність вірно йому служити, називав їх dens fedelissima, народ найвірніший. У 1711р., потерпівши поразку, князь Ференц ІІ Ракоці відмовився від примирення з Габсургами і, рятуючись від переслідувань, пробирався із загоном бійців до Польщі. В один час він перебував у лісі недалеко від Сваляви , який називається Товстий ліс. Щоб прямувати далі на північ, він мав перебиратись через річку Пеню і так вийти на дорогу. Голубинці впевнені, що провідником на цій ділянці шляху були каруци з Голубиного. Існує легенда , ніби на горі Рожок, що на півночі Голубиного, були вириті підвали, куди було навезено провізії для війська Ракоці. В одному з турпоходів учні Голубинської школи намагались проникнути у ці підвали. Та пройшовши 20-25 м, відчули нестачу кисню. Факели погасли, і учні повернулись. Через 15 років інші учні задумали й собі розкрити таємницю цих підвалів. Та на цей час вхід до них обвалився. Але таємниця підвалів і по сьогодні інтригує багатьох голубинців. Після поразки Ракоці антигабсбурські війни не припинялись. У 1848 році вибухнуло повстання угорців, які вимагали від Відня незалежність. Внаслідок воєнних дій і подальших угод утворилась Австро-Угорська імперія. У цій дуалістичній державі Голубине опинилось в складі Угорського королівства, зокрема, в Березькій жупі. Але до цього , тобто у час самого повстання, голубинці , як і інші словۥянські солдати, воювали на боці австрійського цісаря. Ті, що повернулись додому, привезли таку пісню: Ой на горі дві тополі, Явір зелененький, Лежить під ним , помирає Вояк молоденький. Лежить , лежить та й думає, Хоче помирати, Хоче свого камарада Додому послати. Камараде, милий брате, Дай додому знати, Та най прийдуть отиць, мати Мене поховати. Прийшли, прийшли отиць, мати І вшитка родина, Стали , стали заплакали: Це наша дитина. Та най мене не ховають Ні попи, ні дяки, Лем най мене поховають Цісарські вояки. Як розповідав А.Безик, хлопці були на боці цісаря не через те, що його любили, а через те, що «австріяки мали в руках власть». Хлопці не любили ні австріяків, ні угорців, бо вони одинаково гнобили народ. Інші старожили ( М.Молнар, 1912р.н., М.Цоклан, 1921р.н), пригадуючи розповіді своїх батьків, дідусів, передали молодшому поколінню такий факт. На допомогу Австрії поспішало російське військо під командуванням генерала Паскевича. Участі в боях це військо не встигло приймати, оскільки конфлікт між повстанцями і владою був уже врегульований. Повертаючись до Росії, це військо зупинялось в навколишніх селах, в тому числі і в Голубиному. Солдат розквартирували по оселях. Голубинці вперше могли поспілкуватися з іноземцями на зрозумілій словянській мові. У війні 1848-1849рр угорці здобули для себе більше прав і з новими силами почали утискувати словۥянський народ. Почали з мадяризації населення. Для цього міністр освіти Аппоні видав наказ про закриття церковно- приходських шкіл у Підкарпатськім краю. Натомісць відкривались державні угорські школи. З одного боку, це було прогресивним явищем. У навчальні плани були введені такі предмети, як історія, географія, арифметика, гігієна. Але все вивчалось на незрозумілій угорській мові. Для рідної мови були відведені два уроки читання і два уроки на вивчення Закону Божого. Згодом перші два були відмінені. Писати в цій школі вчили латинікою за угорським правописом. Дисципліна в школі була жорсткою. Учнів били, крутили за вуха, часто до крові, ставили на коліна, заставляли тримати в руках кілограмову гирю і інше. За пропуски учнями занять батьки платили штраф. На межі 19-го -20-го століть угорська влада збудувала в Голубиному два типові корпуси школи. В одному з них була передбачена квартира для директора, в другому- квартира для вчителя. Благоустрій подвірۥя теж став державною справою. Крім затишних двох подвірۥїв, на території школи був посаджений сад, для кожного корпусу окремо викопані колодязі. Їх обсадили деревами. Огорожею території школи були висаджені по периметру бузок, жасмин, акація. Школу забезпечили таблицями, картинами, мапами і іншими навчальними посібниками. Але не дивлячись на все це, результативність навчального процесу була низькою. Головною причиною було навчання на нерідній мові та жорстока дисципліна. Більша половина дітей школу просто не відвідувала. Школа викликала у дітей панічний страх. Очолив угорську школу Маркович Іван, згодом його замінив угорець Товт Іван. Не дивлячись на посилене намагання асимілювати наших предків з угорцями , бажаних наслідків влада не домоглась. Наші прадіди, прабабусі зберегли рідну мову, побут, культуру і свою словۥянську духовність. Майже тисячолітнє панування у краї чужоземців зробило наші села вкрай зубожілими, а людей- тупо заляканими , неграмотними . Під час урбарської реформи імператриці Марії Терезії у селах проводилось опитування людей про їх соціальне становище. У Голубиному відповіді на поставлені запитання давали девۥять найбільш передових чоловіків («передня кошів»). Усі вони замість підпису у документі поставили хрестики. А це було 1765 року. Люди дуже бідували. Вважалось, що Підкарпаття то є Богом забутий край. Голубинці, наприклад, ніякого заробітку не мали, окрім продажу за безцінь молока, яєць, меду, горіхів, грибів. Врожаї на виснажених, неудобрених клаптиках землі були дуже слабі. У 18 ст. в Голубиному ще не знали ні про картоплю, ні про кукурудзу. Сіяли здебільшого овес, гречку, жито, біб. У кінці 19 ст.- на початку 20-го ст.. чимало голубинців подалися на заробітки до США. Серед них були такі: Іван Молнар, Дмитро Молнар, Михайло ліванець, Федір Чепінець, Юрій Попович та інші. Зароблені гроші люди витрачали на будівництво хат, купівлю землі і худоби. Тривалий час Голубине було під владою графа Шенборна. Юрист Тіводар Легоцький написав «Монографію Березької жупи», у якій висвітлив життя народу цієї жупи за час панування тут династії Шенборнів. Книга надрукована у 1880 році. У третьому її томі подаються відомості про Голубине. Як інформує автор книги, у 1881році у Голубиному був 121 будинок , проживало 783 мешканці. Від епідемій часто потерпали не тільки люди, але і худоба. 1. Так у 17-18 ст. під час однієї з епідемій вимерли 23 сімї. У селі залишилось 4 коні, 5 волів, 9 корів, 10 овець. 2. Кенизтвами( телеками) в селі володіли Денис, Рипкович, Чіго, Русин, Сверенко. 3. У 1824- 1837 рр на державні кошти в Голубиному була побудована камۥяна греко-католицька церква. Т. Легоцький трохи ідеалізує життя селян часів графа Шенборна. Старожили зберегли в памۥяті трохи іншу картину, ніж подано в «Монографії…» А саме: непосильними були податки, голубинці у примусовому порядку відробляли певну кількість днів у графському маєтку (нині санаторій «Карпати») та на графських угіддях. Закордонні заробітки були єдиною підтримкою голубинських бідняків. Але такі заробітки перервала перша світова війна 1914-1918 рр. Чоловіків забрали на війну. Жінкам важко було самим вправлятись з господарством. Вони стали менше орати , сіяти, менше тримали худоби. Майже половина голубинців з війни не повернулися. Серед них такі: Гісем Василь, Гісем Іван Іван, Попович Михайло, Уліганець Василь та інші. Учасник І-ї світової війни Андрій Безик , повернувшись додому, багато розповідав людям про війну, про зустрічі з солдатами різних національностей, про свободу, за яку борються народи світу. З його розповідями в село вперше прийшло слово свобода і перше розуміння того, що за свободу потрібно боротися. У Андрія Безика записана ще одна пісня: Чорна гора не орана, Лем пулями засіяна. На тій горі вояк лежить, В правій руці саблю держить. Долі сабльов кровця тече, Над вояком коник ірже. Не стій, коню, ти наді мною, Біжи до мамки із новиною. Та стань собі біля плота, Та заіржи на ворота. Вийде до тебе стара жінка, А то буде моя мамка. Питалася коня мати, Чи синка їй не видати? -Ой видав я його, видав На чужині син твій пропав. Тричі вдар ти копитами, Заскрегочи зубилами, Буде мамка сльози лляти, Буде сина вспоминати. Полегшення для голубинців настало,коли після війни Австро-Угорська імперія розпалась і наш край за Сен-Жерменською угодою приєднали до демократичної Чехословацької Республіки. До голубинців прийшло нове слово- демократія. За 20 років перебування під владою Чехословаччини(1919-1939рр.) Голубине дуже змінилось у позитивну сторону. Влада проводила аграрні реформи, внаслідок яких голубинці отримали певні наділи на землі не тільки на пагорбах, але й на рівнинній частині села, де зразу почалось будівництво мурових хат. У селі започаткувалась освіта на рідній мові, зародилась голубинська інтелігенція. Великим ревнителем цивілізації села був Адальберт Бучина, директор народної школи від 1922до 1934 рр. З його ініціативи в селі побудовано культурний центр –Руський народний будинок(домъ), де була відкрита перша в селі бібліотека. Тут було відведено просторе приміщення для вистав, концертів та зборів селян. Першими гімназистами села стали здібні хлопчики із малоземельних багатодітних сімей – Михайло Молнар та Василь Чепінець. Адальберт Бучина доклав багато зусиль , щоб переконати їх батьків в необхідності здобувати освіту. Проводячи аграрні реформи, чеська влада турбувалась, щоб забезпечити людей сортовим насінням, сільськогосподарським реманентом. Все це за доступною ціною голубинці могли придбати в спеціально відкритому магазині. Сюди завозили і саджанці дерев, і деякі продукти харчування. Люди стали жити заможніше і все більше підлітків та молоді йшло навчатись у різні мукачівські та ужгородські заклади. Голубинці горді з того, що у питанні приєднання нашого краю до Чехословаччини багато зусиль вклав Григорій Жаткович, який у 1896 році народився в селі Голубиному. Згодом родина Жатковичів виїхала до США, де Григорій здобув юридичну освіту. Як патріот свого рідного краю, йому була небайдужа доля Підкарпаття у 1918-1919рр. У складі Чехословачини наш край назвали Підкарпатська Русь. Григорій Жаткович став першим губернатором цього автономного утворення. У 2006 році вдячні голубинці урочисто відзначили 120-ту річницю з дня народження Григорія Жатковича. Зараз у США ще живі його син та дочка. Багатолюдна родина часто збирається, молоде покоління вивчає свій родовід. У родинах Жатковичів багатий архів. Економічне становище голубинців покращилось і за рахунок того, що збільшилась кількість робочих місць на свалявських лісопереробних заводах, відкривались все нові лісосіки, де також можна було добре заробити. Ліс продовжували звозити по вузькоколійній дорозі, збудованій у Голубиному в 1906-1908рр. Закінчивши гімназію чи семінарію, юнаки і дівчата пішли працювати вчителями, де стабільно отримували заробітну плату. Першими вчителями були: Чепінець Василь, Молнар Михайло, Цапар Марія, Попович Іван, Молнар Олена, Цоклан Василь, Цоклан Михайло, Татач Марія, Татач Олена та інші. Відчуваючи у багатьох сферах державну підтримку і турботу, голубинці стли впевненими у собі. Крім інтелігенції, в Голубиному в цей час зявляється робітничий клас. Відпала потреба їхати на заробітки за кордон. У селі створюються осередки різних партій. Найбільш впливовими були аграрна, комуністична та соціал-демократична партії. У 1924 році комуністи Свалявщини провели антиімперіалістичну мирну демонстрацію у м.Свалява. Під час ходи виникла сутичка із жандармами, внаслідок якої загинули двоє учасників демонстрації. Серед них житель Голубиного Галас Іван. Про соціально-економічний рівень життя при чехах, про певну свободу , демократію люди згадували довго. Якщо у пізніші часи хтось умів зробити своє життя більш-менш заможним, про того говорили: «Живе собі , як при чехах». Та шлях до прогресивних здобутків голубинців, як і інших людей Підкарпатської Русі, був перерваний новими історичними подіями. У жовтні 1938 року в селі була утворена українська влада. Школа запрацювала на українській мові. Директором школи став Янута Петро, прихильник ідей січових стрільців. Але в березні 1939 року в Голубине ввійшли угорські гонведи. Наш край став належати хортівській Угорщині. Почалась ІІ-га світова війна. Вона наклала свій відбиток на подальшу історію села Голубине. Про роки війни та перебуванняя нашого краю в складі УРСР, яка в свою чергу входила до СРСР, буде сказано в наступній частині нашої роботи. РОЗДІЛ ІІІ. Село Голубине у складі незалежної демократичної України. У 1991 році Радянський Союз розпався. Україна проголосила себе незалежною суверенною державою. На Всеукраїнському референдумі закарпатці проголосували за подальше перебування в складі України в статусі Закарпатська область. Село Голубине разом з усіма українцями пережило важкі роки трансформування держави, усі негаразди, які з цього випливали. Припинення роботи заводів, ліквідація колгоспів, радгоспів були головним ударом по робітниках і селянах. У такій складній ситуації, звісно, виникла корупція, хабарництво, бандитизм. Безвихідь охопила більшу частину селян Голубиного. Безгрошівۥя породило жебраків, знизило моральну стійкість деяких людей. Так само знизився рівень культури. Перестали діяти на повну потужність сільський Будинок культури та бібліотека. Почав руйнуватись Руский народний дом. Розпаювання землі та інших колгоспних матеріальних цінностей було не зовсім прозорим. Людей охоплював відчай. Та голубинці опанували себе вчасно і почали самотужки влаштовувати своє життя у новій державі. В першу чергу подались на заробітки за кордон. Частину заробленого «проїдали», на решту почали створювати невеликі власні підприємства, в основному торгові точки. Згодом у селі зۥявились фірма «Глобус»» (керівник А.П.Зінчук),де для продажу стали розливати у пет-пляшки привозну мінеральну воду «Поляна-купель» і «Поляна-квасова». Зараз на цій фірмі працює біля 25 працівників. Під керівництвом іншого голубинця, Фогарашія Євгена, створений меблевий цех. Велика частина людей працює на підприємствах та в установах м.Свалява, в селищі міського типу Поляна, в санаторіях «Кришталеве джерело», «Квітка полонини» та «Сузірۥя» , а також в санаторії «Сонячне Закарпаття» . До 20-ї річниці незалежності України в Голубиному можна констатувати неабиякі зрушення. А саме: побудований відпочивальник комплекс в урочищі Завадки, приватний готельний будинок,відремонтований сільський Будинок культури ,школа, амбулаторія, приватизовано і відремонтовано Русскій народний дом. Тут зараз квартира та магазин «Меркурій». Прокладена дорога до цвинтаря у Вишньому кінці. Щороку встановлюється в селі новорічна ялинка, чого раніше не було. На кошти прихожан і спонсорів побудована нова греко-католицька церква. Ремонтуються , а взимку й очищаються від снігу центральна дорога та бокові вулиці. Встановлено зручні автобусні зупинки. Зроблено вуличне освітлення, завершено газифікацію села. Про покращення добробуту голубинців свідчать їх нові оселі, подвіря, огорожі. Багато старих будинків голубинці переобладнали на новий європейський лад. З огляду на те, що пройшло всього 20 років, можна вважати, що успіхи голубинців в соціальному плані втішні. Сучасне село Голубине багато завдячує нинішньому молодому голові Капустею Михайлу Дмитровичу. Та на жаль, в селі існує чимало проблем, які селянам самотужки не подолати, а державної допомоги особливо зараз, у час кризи, годі сподіватись. Найбільшою болючою проблемою в Голубиному є занедбане сільське господарство. Розпайовану землю нема кому і нема чим обробляти. У селі різко поменшало худоби(порівняно з 1992-1995рр.). Косовиці як на пагорбах, так і на рівнинах заростають. Багато людей заробляє для сімۥї за кордоном. А ще боляче від того, що люди розмежувались на багатих і бідних. А від цього іноді виникають між ними непорозуміння. Та при всьому цьому голубинці відчули своє розкріпачення, вперше доторкнулись такого морального постулату, як свобода совісті та віро сповідування. Богобойні голубинці ходять до церкви, моляться, просять в Бога миру, благодаті. Вони сподіваються, що в Україні настануть часи матеріального достатку, що рівень нашого життя відповідатиме європейським стандартам. І голубинці вірять, що буде поборена корупція, крадіжки та інше зло. А поля будуть віддячувати людям рекордними врожаями. Зацвітуть нові сади та виноградники. Люди вірять, що настане екологічно чиста пора. І стане Голубине маленьким земним раєм. І будемо ми, молодь , пишатись і жити в ньому. Недарма ж над Голубиним голуби літають.
Переглядів: 1163 | Додав: Голуб404 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Серпень 2012  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
  12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
2728293031
Архів записів
Друзі сайту
Гаряча лінія
Національна гаряча лінія
Гаряча лінія
Національна дитяча гаряча лінія
Педагогічна преса
освітній портал Педагогічна преса

Copyright MyCorp © 2018