Головна | Реєстрація | Вхід | RSSВівторок, 11.12.2018, 17:06

Голубинська загальноосвітня школа I-II ступенів

Меню сайту
Категорії розділу
Гостинна книга [50]
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 56
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостів: 1
Користувачів: 0

Українська мова та література

ЛЕГЕНДИ ПРО НАЗВУ СЕЛА ГОЛУБИНЕ :

Голубине (легенда)

Переказують старі люди, що голубинські жителі жили спочатку на горі Ясинівка (у Верхові).Там була і церква. Одного разу священик посварився зі своїм сином і побив його. Син утік з тої гори на долину, збудував собі малу хату, обробляв землю і був там довгий час. Люди побачили, що у долині тепліше і краще родиться хліб, як на горі. З часом помалу почали людипереселятися у долину і там осіли

  • Долина заросла лозником, над яким літало багато голубів. Звідси й пішла назва – «Голубиноє».
    Записано від В.Цоклана, 1910р. Членами гуртка «Юний краєзнавець» 1980р.

    Голубине (легенда)
  • ворог з-за Карпат вривався на територію Угорської держави, прикордонна варта в Карпатах вогнищами, що запалювались на горах, повідомляла правителям Мукачівського замку про небезпеку. Раз на тиждень їй привозили харчі. На сигнал вогнища з Голубиного випускали з донесенням поштового голуба, який приносив у Мукачівський замок звістку про небезпеку. Тому і назвали село Голубине. Записано від В.Коростильова, 1954р.н. Попович М., 1998р.н.
     

Огненний змій (легенда)
Казали старі люди, що у Крихаї був такий великий змій, що всі інші змії його боялися. Мав він на голові велику корону, яка вночі світилася.
Багато віків жили змії з тим великим змієм у Крихаї. Але з роками, коли у селах Поляна, Солочин, Голубине стало більше людей, вони ходили у Крихаю збирати гриби, рубати дрова, а на Верху косили траву, збирали яфини. Коли побачили змій, стали над ними знущатися. Не сподобалося це великому змієві, зібрав він усіх своїх і однієї ночі почали разом переходити із Крихаї у Тесаник, бо там гори вищі і немає близько сіл, а люди рідко ходять у гущавини Тесаника.Тієї ночі, коли той великий змій вів своїх із Крихаї у Тесаник, так світилася корона, що у Поляні, Солочині, Голубиному можна було нитку втягнути в голку.
Як перейшли змії із Крихаї у Тесаник, то ще багато років вночі люди бачили, як далеко в горах світло то запалювалося, то згасало. І так було
до тих пір, поки жив той великий змій.

Записав Цоклан М.І. 1919р.н. від свого батька Цоклана І.Ф. 1982р.н., який у 1933р. розповів цю легенду письменникові Уласу Самчуку, що гостював у с.Голубиному влітку того ж року. У.Самчук використав легенду у романі «Гори говорять».

Чорнокнижник (бувальщина)

«Скосив я у Верху траву, а наступного дня узяв собі їсти і пішов сушити сіно, щоб пообіді скласти у копицю. Пішов сам, бо моя жінка чекала
на дитину. Прийшов я на сінокіс, склав їжу під ліщиною біля криниці і почав розтрясу -вати вали. Перед обідом поперевертав я сіно, щоб гарно висохло, і сів під ліщиною в холодку, щоб пообідати. Їв я квасолю з капустою із хлібом та цибулею, як підійшов до мене старий дід та й каже: «Бачу, Михайле, що у глечику в тебе є молоко. Дай мені напитися, а я тобі віддячу». Думаю я собі: «Як ти мені віддячиш, хіба у копицю сіно допомагати складати». А він продовжує: «Слухай, Михайле, через якийсь час буде велика буря. Все сіно, що люди накосили, насушили, змокне, а твоє буде сухе». Подумав я, подумав та й кажу: «Беріть, дідику, глечик з молоком та й пийте на здоров’ я» .
Узяв дід глечик, притулив до губів, випив усе молоко і десь пропав. А я напився води із криниці, ліг під ліщиною і задрімав. Проснувся від
того, що почало дуже гриміти, блискати, знявся сильний вітер, який приніс чорні хмари. Дивлюся і бачу, як вітер перекидає людські копиці, а сухе сіно несе у провалля. Потім пішов великий дощ, але на моє поле дощ не падає і вітер не дує. Взяв я граблі, позгрібав усе сіно, склав у копицю і сухий прийшов додому. Аж тоді я здогадався, що той старий дід, якого я пригостив молоком, був чорнокнижник».
Записав у 1947р. Цоклан Андрій від Стесовича Михайла 1895р.н.

Вовкулак (переказ)

«Служив я у 1924р. в Чеській армії в Кошицях. У той час був у нашій роті один лишак родом із Мараморощини. Коли ми милися в бані, звернули увагу, що всі плечі у того мараморощака були покриті рубцями. Ми питали в нього, чому у нього така порубцьована спина, але він не відповідав. Минуло два роки, і коли нас відпускали з війська додому, тоді нам і розповів, що з ним трапилося.
Було мені 18 років, почав я ходити на вечорниці до однієї дівчини. Зустрічалися ми кілька місяців, але згодом я її розлюбив і почав залицятися до іншої дівчини, що з нашого села. Зустрівся я якось із мамою дівчини, яку покинув, а вона мені і каже: «Будеш брати мою Анну за жінку, чи ні?». Я відповів, що женитися не буду, бо повинен іти в армію, а крім того в мене є інша дівчина, яку я люблю. А стара відьма мені на це: «Ой, почешешся ти, Іванку, там, де тебе не свербіло». Я змовчав і пішов геть. Не минуло й тижня, як щось потягнуло мене до лісу. Запаморочилася в мене голова, роздягся я догола і почала на мені рости шерсть. Так я став вовком і міг тільки вити. Вовки мене не приймали, кусали, а люди відганяли геть. Так я промучився два роки. І знову став чоловіком. Змучений, обдертий я прийшов додому. Тато і мама, брати і сестри дуже мені зраділи, бо думали, що я вже помер. Питали мене де я був два роки, але я їм сказав, що був на заробітках, але мені не поталанило, тому такий худий. Відгодували мене вдома, але тут прийшли чеські жандарми, повели мене на «обзірку» і признали, що я «годен» до служби в армії. Ті дівчата, що я до них ходив, уже повиходили заміж, та я, як повернуся додому, знайду гарну дівчину і оженюся. А стару відьму, що зі мною таке зробила, буду обходити десятою дорогою.

 

Записала Попович Марина, 1975р.н. від свого дідуся Поповича Семена, 1920р.н.

Масть із гада (бувальщина)

Розповідали старі люди, що одна жінка хотіла отруїти свого хворого чоловіка, а він виздоровів. А було це так. Працював чоловік у лісі, дуже застудився і захворів на туберкульоз. Дружина бачила, що він хворий, але не жаліла, бо зовсім не любила і тільки чекала, коли помре.
Вийшла одного разу жінка надвір і побачила на дереві гада¹, з якого капала масть². Очевидно, це була не масть, а та отрута, яку беруть на ліки. Тоді жінка підставила під дерево глечик, щоб туди накапала отрута. А як назбиралося трохи, вона все замішала до їжі, яку давала чоловікові, щоб той швидше помер. Чекала жінка, чекала, а чоловік ви здоровів, бо вилікувала його отрута із гада.

1. Гад (діал.) гадюка.
2. Масть (діал.) жир.
Записали гуртківці у 1991р. від
Молнар Г.І. 1913р.н.

Потопельник (переказ)

Колись давно люди біля річки будинків не будували, бо боялися всякої нечисті. Хати тоді були дерев’яні, мостів не було, а були броди і лавки¹. Біля лавки, як іти із Цоклановиці, був потопельник², який потопив багато людей. Зібралися голубинці, пішли до одного розумного чоловіка, щоб їм порадив, що треба робити. А той чоловік порадив, що треба знайти сміливця, який би не побоявся вночі зі свічкою в руках піти на лавку. Одягнутися він повинен так, як на весілля. Потопельник спитає його, куди він іде. А той має відповісти, що на весілля.
- А хто таке чув, щоб жонатий чоловік женився? Де є такий закон? – здивується потопельник. А сміливець має відповісти:
- А чи є такий закон, що потопельник має до себе людей забирати?
- Немає.
І тоді потопельник піде геть. Так воно і було, як порадив мудрий чоловік. Одягнувся сміливий чоловік, як на весілля, узяв свічку, пішов уночі на лавку і все так зробив, як йому порадили. Пропав потопельник і більше не нищив людей.

1. Лавка (діал.) підвісний міст.

2. Потопельник (діал.) утопленик.
Записав Савко В., учень 5-го класу в 2005р.
Від свого діда Миговича В.І. 1946р.н.

Дворушник (переказ)

Думаю, що ця подія сталася дуже давно. Жив у нашому селі чоловік, якого прозвали Дичкуном. Був він дуже похмурий, до церкви не ходив, із людьми рідко стрічався і неохоче з ними розмовляв. Як старий Дичкун помер, у селі пішла пошесть на худобу.
Якось люди дізналися, що у сусідньому селі, за Ділом, живе чоловік на прізвище Марусанич, який може допомогти у такій справі. Пішли двоє статечних чоловіків за Діл, у те село, що їм люди порадили, і знайшли того Марусанича. Ледве допросилися, щоб він пішов у наше село допомогти. Зібрав той людей та й каже: «Найдіть у лісі рівну полянку, там я буду завтра битися з Дичкуном».
Привели його на ту полянку, де мала відбутися битва, а Марусанич і каже: «Принесіть велике корито, бо як я буду з Дичкуном битися, можу ослабнути, тоді мушу напитися води, щоб підкріпитися». Люди так і зробили. Тоді Марусанич попросив людей заховатися у лісі, недалеко від полянки, і попросити Бога, щоб допоміг перемогти зло.
Коли почало сонце з’являтися із-за хмар, із темного лісу вискочив на полянку страшний чорний бик, почав копитами землю гребти, страшно заревів.
Перетворився і Марусанич на бика, заревів сильно. Так, ревучи, зійшлися вони на середині полянки і почали битися рогами. Сходилися і розходилися чотири рази, а на п’ятий раз Марусанич став слабшати. Підійшов він до корита, напився води і пішов знову битися. Так було і вшосте. Люди просили Бога, щоб він допоміг Марусаничу побити Дичкуна. Так і сталося. Марусанич напився свіжої води і пішов сьомий раз битися з дворушником, та таку дістав силу, що як ударив Дичкуна, той страшно заревів і втік у ліс. Марусанич побіг за ним, а через деякий час вийшов у подобі чоловіка. Прийшов він до людей та й каже: «Важко мені було подолати Дичкуна, бо той був чорний дворушник і виморив би всю вашу худобу. Ідіть додому, не журіться, ваша худоба вже гинути не буде».
Так і було. Люди обдарували Марусанича, хто чим міг, а два чоловіки провели його через Діл аж до його села.

Записав Цоклан М.І. 1919р.н. від свого прадіда
Цоклана Іллі, 1810р.н.

Вхід на сайт
Пошук
Календар
«  Грудень 2018  »
ПнВтСрЧтПтСбНд
     12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31
Архів записів
Друзі сайту
Гаряча лінія
Національна гаряча лінія
Гаряча лінія
Національна дитяча гаряча лінія
Педагогічна преса
освітній портал Педагогічна преса

Copyright MyCorp © 2018